33a504c8     

Козинец Людмила - Було, Є I Буде (На Украинском Языке)



Людмила Козинець
БУЛО, Є I БУДЕ...
Оповiдання
Що нам - таємниць не вистачає?
А. та Б. Стругацькi
...Казала менi бабуся, перебираючи м'якими смаглявими пальцями
зеленi трави:
- Стережись, дитино, нежитi, лихої людини, а бiльш за все -
оковитої та ока лихого...
Я сидiв на печi, грiючи захололi вiд вечiрньої роси долонi i крiзь
дрiмоту слухав бабусю. Менi подобалось дивитися, як вона, подерши на
стрiчки всiляке дрантя, накручувала на веретено тужавi клубки, якi
весело катало по свiтлицi розбишакувате кошеня. Потiм бабуся збирала
клубки у фартух, сiдала бiля вiкна, брала великий дерев'яний крючок в
руки. Цей крючок я сам їй вирiзував i полiрував уламком скла.
Починався нескiнченний бiг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за
рядком - з'являлася нова, нарядна постiлка.
У хатi стiйко тримався гiркий запах череди та полину, бабуся
в'язала рiзнотрав'я лукiв, верткi пальцi розправляли квiти й стебла.
Шелестiла її скоромовка про цiлющу силу диких трав.
- Ти чаклунка, бабо?
- Та нi, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самi
збирали, блекоту й нiмицю обминули, та й, правду кажучи, - нiякого
чаклунства в блекотi та нiмицi нема, просто отруйне зiлля. На такий
випадок книжка є - от, мастак художник i нетямуща людина будь-яку
траву розпiзнає. А час для збирання вiдомий - вiд Ондрiя Наливи до
Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетiв?
Тiльки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвiтом, та бузиною,
кропивою, пiдбiлом...
Але менi хочеться чогось незвичайного, i я чiпляюся до бабусi:
- Бабо, бувають чаклунки?
- Не бачила, дитино. У кiно хiба. Було таке про вiдьму одну. Ой,
баска дiвка...
- А в бога ти вiриш?
- Овва, бовкнув. А нащо менi? Я ж замiж несватаною пiшла,
шiстнадцяти рокiв, а потiм з дiдом твоїм - хiба до бога було? Тут тобi
громадянська. Дiд твiй парубкiв зiбрав, мисливцiв, здебiльшого з тих,
що бiлцi в око влучають, i в тайгу. А що менi було робити? Пiшла з
ними. Довелося травами повоювати - застуджувалися хлопцi, ранили їх
ворожi кулi. А ще цинга... Чи ж до бога було?
- "Оковитої та ока лихого..." Що це, ба?
- Про оковиту, прийде час, i сам дiзнаєшся - чого доброго, а
цього... А про око лихе розповiм. Цур, умова, не смiятися над старою.
Понад рiчкою хату з голубником бачив? Так от... уже годов так iз
сорок... перед самою вiйною, жив там один чоловiк. Прийшлий. Федором
звали. Був вiн людиною заздрiсною. Не полюбили його нашi. Чiпать не
чiпали, а не любили. I посварився вiн iз сусiдкою...
Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темнi вже
вiкна, i, пiдсунувшись ближче до печi, продовжує:
- Рiк минув. У сусiдки син народився. Чоловiк її з больнички
привiз, ну, i влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч
i напiдпитку, веселий, привiтний, а Федора все ж не покликав. А тiльки
той сам прийшов. Постояв на порозi, вклонився, та й до столу. I тут от
молода мати вiзьми i згадай йому образу. Федiр - нiчого, всмiхнувся
тiльки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли
дитину, не побоялися. Як глянув вiн на немовля, як уп'явся очима...
Мати обiмлiла, ворухнутися не може. А дитинча... Падуча його бити
почала. За мiсяць i померло.
Бабуся скорботно зiтхнула, похитала головою, сховавши руки пiд
фартухом.
Менi теж стало трохи лячно, але виду не подаю - усмiхаюсь:
- Та ну, бабо. Я цю iсторiю чув уже. I не тут це було, i не так.
- То ти iншу iсторiю чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди
з лихим оком. Гляне на теб



Назад